Історична довідка

Степанецький професійний аграрний ліцей (нині Степанецьке відділення ДНЗ «Канівське ВПУ») можна  вважати ровесником  жовтневого перевороту.  Уже в 1919 році  на базі колишнього  спиртового заводу  була організована  профагрошкола, яка  існувала до 1932 року.  Потім її перевезли в    село Маслівку, Миронівського району, Київської області, де було організовано інститут.  До 1928 року в будівлі навчального корпусу знаходилися  інші організації і лише і 1928 році була знову організована школа, але кустарно-промислова.  Тут протягом трьох років  готували слюсарів, токарів, столярів.  У школу  в основному  приймалася молодь з освітою семи класів, які раніше знаходились в дитячих колоніях.  За три роки  навчання в школі, учні  отримували середню освіту. Жили в  гуртожитку, який знаходився  в приміщенні теперішнього клубу.

Цікаво, що не дивлячись на скрутне становище, учні з дитячих  колоній навчалися і харчувалися за рахунок  держави.  Йшов час. У 1931 році кустарно-промислова школа була  реорганізована в професійну-технічну школу, яка продовжувала готувати спеціалістів тих же професій.  У 1933 році закінчувалась  реконструкція сільського господарства.

Новостворені колективні  сільські  господарства потребували кваліфікованих технічних кадрів. Рішенням уряду Степанецька професійно-технічна школа була реорганізована в школу механізації сільського господарства і стала готувати трактористів бригад, механіків по тракторах.

У роки перших п’ятирічок партія приділяла велику увагу школам механізації. Свідченням цього стала нарада директорів шкіл механізації   Київської області , яка  проходила   восени 1934 року при  Київському  обкомі КПУ.

Оскільки Канівський район входив до складу  Київської області, то  Степанецька школа механізації потрапила в центр уваги партії.  

Її в короткий термін  було забезпечено необхідними  машинами, кваліфікованими кадрами і вже   у 1934 році було  випущено більше 200 спеціалістів сільського господарства.

У 1935 році школу   механізації реорганізовано в автомобільну школу “Союзсільгострансу”, яка готувала водіїв  третього класу до 1941 року. Багато з них у роки війни штурвали комбайнів замінили на важелі бойових машин.  Лише   деякі повернулися живими.  Чорною  хмарою нависла над землею війна, перервавши  її мирний  розвиток. Вже влітку 1941 року територія села Степанці  була окупована німецькими загарбниками.  Харківка ( куток, де знаходилась школа механізації) була вщент спалена гітлерівцями.   Частково зазнала  руйнувань  і школа механізації.  У лютому 1944 року Радянська Армія визволила  село Степанці.  Після визволення  почалася відбудова школи.  Важко  було відбудовувати все зруйноване в умовах, коли не вистачало ремонтних матеріалів , обладнання, інструментів, але ентузіазм жителів села був такий великий, що переміг всі труднощі.    15 листопада 1944 року Степанецька  школа  механізації почала нормальний навчальний  процес підготовки кадрів.  Лише за довоєнний період тут підготовлено 11930 спеціалістів, а за період свого існування школа випустила більше 30 тисяч  фахівців сільського господарства.

На початку свого існування училище розміщувалось у двох приміщеннях, сьогодні – це  цілий комплекс споруд: навчальний корпус, гуртожиток, їдальня, лабораторії та інші приміщення. За роки незалежності СПТУ № 35, не дивлячись  на скрутні часи в державі, не тільки  не закрилось, але й  виросло  в  професійний  аграрний ліцей.  Сьогодні – це навчальний заклад, який має потужну технічну базу, висококваліфікований  педагогічний колектив.  У ліцеї  створені  всі  умови для здобуття середньої освіти та обраної  спеціальності.

Дзвенить  різноголосе літо.  А дорога до училища все більше наповнюється дитячими голосами.  Саме так,  випускники шкіл поспішають  здати документи і здобути освіту. А поспішати є куди, адже навчальний заклад  йде в ногу  з вимогами часу, готує працівників тих  спеціальностей, які  користується  попитом на ринку праці: бухгалтерів, пекарів, кухарів, слюсарів, водіїв, трактористів.

Історія аграрного ліцею – це в першу чергу люди, а що не людина, то й доля. Не одне покоління учнів з  вдячністю згадують  Крапиву Б.Н., Бобира І.Ю.,  Мазура О.А., Шарка  Ю.П. , Головка М.В., подружжя Бовшиків, Біланів,  Гуденків та інших.  По різних куточках України розлетілись  випускники училища. Вони стали гордістю трудових колективів.